хроніка одного дня 2005 року

хроніка одного дня 2005 року

 Подія вечірня

6 серпня, субота, 20.00 -  21.45. 

Цього безсмертного дня  чомусь відбулася вже друга зустріч Андрія, благородної  Юлії , Леоніда та  запаморочливого Сергія на квартирі у Б-2. Без найменшого пафосу Андрій відразу запропонував  Юлі перенести з його тоненької флешки  на свій комп'ютер усі заготовлені знімки, які зняті під час  ранкової фотосесії. Але в сутінках кімнати комп'ютер Юлі, напічканий  операційною системою Windows 98 та усякими драйверами, так і не зміг розпізнати американську флешку, зроблену під  будь-яку версію Windows ХР. Не вистачало відповідного  майкрософт-драйвера. Натомість жилавий Леонід хутко відкупорив вперту пляшку марочного масандрівського вина і, поставивши вказівний палець під горло пляшці, розлив коштовний напій у чотири аж надто високі келихи.

Всі вже сиділи за малиновим столом. Дражливий колір склянок надзвичайно манив очі. Келихи фокусували відшліфований лоб Андрія. І під це блискуче сяйво поети травили мульку про цікаву зустріч Андрія з Шошанні. Все сприймалося звично і по-вечірньому. Ошатний Андрій і субгармонійний Сергій звичайно наберлятилися  дома, і на сирні  страви навіть не дивилися. Безхитрісно тріпали своїми зухвалими язиками. Сергій потихеньку вутлив дорогоцінне вино.

На покутті все закурив  пахучий ладан, він  то сумбурно гаснув, то пахтів, мов муха в окропі. Вві млі  на мурованій свіжовибіленій стіні, як на духу, висіли золоті сакральні ікони святих християн та їхні  фантастичні одкровення. Найкраще серед них розпізнавались спотворені віком образи святого Миколи та великомучениці Варвари. Навкруги смачний і хвилюючий розмай ладану спокушував кисло солодкий смак лаванди. Світломірні вогники свічок ворушили  непохитне середовище між стінами, а сама кімната відчутно гойдала трьома вимірами. На стінах легко бігала графіка чорних силуетів, це були наполохані тіні lirikiv. Здавалось все навкруги грало  нерестилищем тіней. Багото тіней відтулилося від дзеркала і, укупі спалахнуло сезамами. Прозорі сезами танцювали твіст, а сезами-телеозаври  літали центрифугами перед дзеркалом. Так відновилася могутня вібрація крилатих душ трансцендентних ліриків.  Втомлений Сергій затягувався чародійний симбіоз ароматного букету вина з апетитним  густим запахом ладану.  В очах  Андрія прояснився Чумацький шлях. Цвіла кришталевими очима Юля. Привернув до  себе блаженнокрилу юрбу  сезамів Леонід. Якийсь вишуканий присмак грибної гіркоти зачепив горло Сергія одразу після першого ковтка оковитої. Синій шлейф тіней Андрія та балухаті смуги тіней Леоніда заціпеніли за шифоньєром на підтятому коминку, що вів на горище. Шелест тіней чувся шипучим сифоном. Цілющий шафран циркулював над свічками.

Блакитнозора Юля звернула  увагу гостей на стоси книг і журналів, сказавши: „Це те, що минеться." В душах ліриків щось ворухнулося, од що значить час. Незвичні теплі чари зворушили райську усмішку Юлії. Оксамитова парасолька  вогняних променів од мала зотліти. Майже в  сутінках переливалися чорні сніжинки. Це були мантії ліричних душ. А вінницькі поети сиділи з розкритими ротами та слухали лебединну  пісню американського гостя.

Всім було байдуже задивлятися на утворену оливяну безодню. Лірики оглядали яскраві книги та перламутрові журнали ЖЖ. На Андрієві була простенька червона футболочка, без підпису і без особливих претензій на маргінальність. Лицар Андрій не любив порушувати громадський спокій. Але любив мрію та душевну напруги навколо себе. На фруктовому тілі Юлі висіла кльова маєчка. Спрага просто пропалила її  кришталеве горло. Ніжний дотик пальчиків до фужеру і прозора рідина ніжно протекла повз сніжну усмішку.   Містичний Сергій був у чорному. Його настрій залежав від погоди. В його очах замшіла рожева хмарка вина. І, молодець, Леонід, він маячив просто перед очима, як вій. Од такий вже імідж  лаврового поета.

- Вип'ємо за зустріч. - Раптом підняв високий веселковий фужер Леонід.

- За невпинний рух вперед, - порушив спокій Сергій і цокнувся з Леонідом. До грайливого чаркування приєдналася Юля та Андрій.

За столом в ілюзорних тінях поети гречно обговорювали  не стільки враження від фестивальних подорожей у столицю та Черкаси, скільки найменші деталі та обставини особистих зустрічей з відомими поетами України. Щаслива Юля захоплююче, майже співуче розповідала про київський поетичний бомонд. Це  подобалось Сергієві, здавалось, що він незбагненно почуває себе в раю. Адже голос лірика бринів мажорною музикою. Мрії шепотіли її вустами, вона воскресала Андрієву причетність до розмови. Андрій шумів сторінками над помаранчами свічок та яскраво резюмував кожну творчу особистість. Він відводив митцеві та його книзі належне місце у київському бомонді. Не випадково обумовлював свої особисті стосунки з ним. А про кого йшла мова. Перепало на горіхи  шаленому журналісту Олександру Кабанову, і кучерявому зі словом київському кур'єру Рассипаєву. Жива нитка  почутті відгукнулася про творчість Тетяни Аінової. Розплющені очі Андрія вдало схарактеризували грізно-сизу іронічну творчість Євгенії Чуріної. Забавна розмова обрамлена у величезному квадраті зім'ятих тіней виявила білостінний дух молодої завзятої харківської поетки Анни Мінакової.

Гортаючи тоненькі книги, як і належиться в подібних випадках, Андрій конкретно, без жалю та вагань, характеризував мученицьку творчість безкрилих автора, зачитуючи з книги навмання декілька гладеньких рядків. Поневолені розумом, сутеніючи  в перегуках тіней,  лірики згодом перейшли до узагальненого обговорення фестивальної літератури. У Леоніда пересохло в горлі і він знову розлив гарячий розмай вина у миготливі келихи.

Раптом над ліриками крізь вікно загойдав припорошені сині тіні чарівливий махаон. Гойднув всенький всесвіт. Покалічив тіні ліриків. В міражних сутінках метелик освітив над столом прозору кулю. Принадна у ліричній тривозі розтріпана Юля розколихала волосся. І махаон зник з уяви Юлі. Лишив туман лапатих хмарок над свічками. З безмежного затінку над ліриками знову запарувала  чарівна радість. Тиша, як кішка, розсунула глибокі рівні сповитих дум затуманеного Леоніда. Леонід від хмільної тривоги востаннє розхлюпав променисті краплі вина у свій тремтливий келих. Розгублений Сергій прошепотів: „Ці краплі нагадали мені кров моїх орхідей." А уявний образ махаону знову виник перед очима ліриків і вже притулився до тіней крильми від полум'яних троянд. І ось раптом, мов з неба кімната оголошується диким божевільним реготом.

Дивовижний сміх Андрія по відношенню до загадкової творчості Сергія зняв з його очей чумацьку гримасу. Леонід по-компанійськи обмірковував останні Андрієві чорні сентенції  відносно творчості Леся Подерев'янського.

-   Андрій, треба розрізняти образ оповідача і самого Леся Подерев'янського. Це різні речі.

Лесь загримував своїх героїв під класичні типажі.

Це був штампований мистецький хід. Він справжній говіркий, український гречкосій. Народ клюнув на його вудочку. Проте золотої рибки ще не спіймав.

В темряві літньої ночі розігріті  вином  лірики поставили під сумнів створення канонічного художнього хронотопу Лесем Подерев'янським...

- Підозрілий яструб  духу у цього митця, - губився  в думках Сергій, - Слухаєш його, аж у душі холоне.

- Жагуче і буйне життя його героїв руйнує душі слухачів. Він їх просто плюндрує.

- Свинцево-сизо стало в душах, коли вже затягнуло усі літературні обрії північною млою. - Сергій сподівався на те, що творчий кворум  групи Лірики transcendenta спроможний подолати тиск високочолих і безстрашних корифеїв. Лірик вірив у майбутню повінь нового напряму у мистецтві. Інтелігентний Андрій поки що єдиний, хто оповив себе чутливим повітрям західної поезії.

І от уже бальзам на душу війнув, коли м'яким голосом прочитала небуденного вірша панна Юля. В цей короткий час Андрій думав  про якихось глибоко шановану спілчанку з її епістолярним архівом.  Він став майже відсутнім у товаристві. Мандрував собі у думках столицею. Навкруги себе вже нічого не помічав. Заплющив очі, стулив вуста. Юля підвелась зі столу, аби розпорядитися стравами і Андрій ожив.

Здавалось доброю  волею дражливо знервована фантазія  Андрія дозволила собі розгорнуті цитати з електронних листів колоритної Юлі про банальну творчість Сергія.

- А кому зараз потрібна творчість групи Ліриків Т? - Андрієві не подобається книжечка з тонкою палітуркою, що лежить перед ним. І книжечку він просто перекладає в  сторону.

- Боже упаси, мене видавати так поезію. - Відсовує  подалі від американського гостя весь стос.

- Проте ідилія багатьох видань, - симпатичновтішається бородатий Леонід.

- Треба навчитись класично римувати, а вже згодом шукати свої ритми. У Сергія немає класичної ритмики. У Комарової її не буде. А Ельстер  має справжній класичний вишкіл. - Гарячим вулканом вуст заговорив Андрій.

- Хто  зараз може розпізнати рожевокрилих?

- Я вважаю, що дивна втіха від вітру минулої поезії.

- Вона просто розстріляна була сонячним ранком.

- Навіть не встигла набрати повітря у вітрила.

Далі поети роблять такий собі крок у бік обговорення екзотичної постаті української літератури Тодося Осьмачки.

- Неймовірна пам'ять діаспорних письменників  на твори Осьмачки. Один з молодих поетів української діаспори США навіть читає його закритими очима...

- Так Тодось Осьмачка - це медіум сповіді української душі.  Його внутрішня біографія напрочуд добре співпала з біографією сьогоднішньої України. Всі це відзначають.

- Майже ніхто не помічає художню вартість творчості Т.Осьмачки, і його постать, як ключової для всієї української діаспори. Спадщина Т. Осьмачки, чому вона нікого не турбує на Україні.

- А до мене дійшли слухи, що він міг бути спец агентом КДБ у США. Це ж треба так ганьбити честь чистого митця.

Лірики призначають дату наступної ділової зустрічі групи на 25 серпня на квартирі Наталії. Сергій отримує фото та архівні матеріали від Юлі для роботи над компакт-диском ЛТ.  У відповідь Леонід отримує  дискету від Сергія, де заархівовані  критичні статті про Луганську школу поезії та про Конфлікт культур. В них критик дав короткий аналіз над поетичної  культури західних міст Донбасу.

І найцікавіше ніхто не забув про режим самозбереження творчого стану. Андрій пропонує всім розійтися по хатах. На прощання Сергій розповідає мовою оригіналу  анекдот, скачаний з Інтернету:

„Одел на Новый год платье и  парик Андрей так, чтобы  на новогоднем огоньке выглядеть под Евгению Чуприну. Встречает его   на новогоднем огоньке  Татьяна  Аинова, в которую переоделся Леонид:

- Же-енечка-а, цыпа моя, какая ты умница! А где же твоя известная улыбочка?

- Обаяшка, ты моя. Намедни продала ее,  любимчику, Севе Рассыпаеву.- Целуется с киевской поэтессой Андрей.

- Сегодня встретила Севу  в пятом троллейбусе, вот только твоей  улыбки на нем не увидела.

- Очаровашка ты моя. Кисочка ты моя. Он - продал мою улыбочку в Министерство Любви.

- Же-енечка-а, зайка, как же так? Он же еще маленький мальчик.

- Красавушка, посмотри налево. Узнаешь. Улыбка нашего пацана.

- Неужели Алла Потапова соблазнила нашего мальчика?

- Кисонька, миленькая, прислушайся, она цитирует лироэму Сергея."

Не ради повсякденного вивищення у літературному середовищі складає про себе байки поет. Ми забуваємо, що він за це заплатив болючу ціну.

Андрій завтра виїздить разом з сім'єю в Російську Рев'єру, тобто, у Крим, аби випасти на дно. Натомість Леонід обіцяє здійснити реінкарнацію автобіографії, від свого творчого життя за Совєтів до сьогодення. Щемно відгукується на це  Юлія Броварна. Поки бомбардировщики Б-2 ведуть Андрія на Париж, Сергій заплутався в хащах Єрусалимки. Перед його очима помер нічний метелик, і загинув в руках лірика Т. Метелик просто відчув, що він таки ж ліричний, як „КЛЮЧИ". Тому спокусився на легку смерть, аби хтось не з'їв його вихолощену душу у споживацькому суспільстві. А в очах того метелика сидів Будда, а в очах того Будди прочитувався текст сонячної дитини. Саме дитина завтра мала народися...

Подія буденна

6 серпня, субота, 16.00 -  18.00. 

Неквапливо точили баляси порядні поети Микола з Андрієм у видавництві „Континент-ПРИМ". Ніхто нікого на пушку не брав.  Андрій здебільшого стримувався на коротких, але влучних фразах.

Десь з час йшли примхливі роздуми двох приятелів йшли навколо  власних творчих  проблем. Микола відчував надзвичайне задоволення. Всім було зручно. Скаламучені гіркотою життя, радощі  таки не сходили з вуст  видавця. Андрія теж був на сьомому небі від цих теревень. Микола надіявся, що скоро видавничі справи поправляться, проте Андрія вони не турбували, його цікавила поточна ситуація  літературного процесу на Україні, зокрема у Вінниці.

-   Якими іменами поповнився Ваш творчий резерв? - запитав поважного видавця Андрій.

-   Вашого брата не прибуло. Starі кадри.

-   А в авторській пісні Вінниці?

       -    Відверто, нічого вартісного не з'явилося. -  Микола відмовляється одразу давати тонкі критичні характеристики молодих митців. Пан Андрій не отримав від пана Миколи цікавих пропозицій про співпрацю. А що з того що на столі головного видавця Вінниці лежить стос рукописів.  Звісно, під кінець  зустрічі Андрій чує з вуст  порядного видавця таку байку:

„Попросил лирика Андрея мифолог Сергей привезти из Америки книгу американского поэта  Уолта Уитмена.

Андрей купил Сергею собрание сочинений американского поэта.

-  Сергей. Только, не делай переводов на украинский.

- Хорошо Андрей. Я сделаю только украинскую транскрипцию его стихов, - сказал Негода.

- Этого сколько и как угодно."

•-       Від душі, - підсумував посмішкою байку.

Андрій подумав і вирішив не сперечатися з цього приводу. Хай живе собі анектод, адже легенда, як шлягер - живе разом з народом. Цей анектод же не висмоктаний з пальця якогось початківця, хоча він ув'язаний з невидимим підтекстом непошкодженої душі поета. А  якщо зламати душу поета, та посадити в клітку, то  зруйнуєш все на світі, а не тільки людину саму.

 Власне, все у розмовах з видавцем Андрію згодом видалося надто буквальним, вибачаюсь, навіть банальним. Все це нагадувало кращі зразки радянської літератури. Після прощання, Андрій зрозумів, що Микола відвів свою душу.

 Андрій розумів, що Микола, як добрий видавець і бард, необачно  загнав своє  видавництво у підземелля. Перші прояви стабільності у державі, а йому пропонують лохотрон військові чини з Міністерства оборони України, і він згоджується. А тепер Микола на грані банкрутства. Тепер видавець, як кам'яна баба, то на авось  оживає, то здається, що вже мертвий.

 Після виходу з видавничої печери  Андрію пахнуло в лице літнім жаром. З їдким димом він подорожує вздовж парком на Париж, де його чекають Сергій та Леонід.

 Подія   ранкова

6 серпня, субота, 10.00 -  13.00.

Схаменулися душі ліриків, неначе в корінь подивилися. І, що  сказати, перестали ловити золоту рибку в каламутній воді. У поетів, як завжди, вітер в кишенях гуде, проте добре, що гуде  не в їхніх головах. Як не дивно, але, як непереможні, запаніли вінницькі лірики. Навчилися вкручувати роги будь-кому, побувавши вже на чотирнадцяти літературних форумах. А власть імущим до  них немає діла. Лірики працюють не вогнем і мечем, а більш коштовною зброєю. Ну, й що з того, що більшість з них впадає в дитинство. Лірик для того й існує, щоб втрачати здоровий глузд, і бачити життя безпосередньо. Головне, аби не кричали про себе в свинячий голос та не ставали дибки на громадський лад, а все інше можна. Можна навіть зів'янути на пні, як будяк, і навіть можна втратити розум у цих інфантильних роках незалежності. Головну скрипку в суспільстві грають не поети. Їхня черга настає тоді, коли вщерть переповнена чара незадоволення пересічних громадян. І все-таки зараз більшість громадян вуха порозвішували на геркулесові стовпи, що таки  поставила своєю межею Західна Європа на західний кордні України. Польща нам тепер бісики пускає. Білорусія підсунула нам гарбуза. Молдова все ще гав ловить у боротьбі з північчю. Гірка пілюля наших заробітчан, гнуть горба на того, хто гне кирпу на них. Гордієві вузли української сучасності, а хто їх розрубає? Хіба той, хто зараз грає у світі головну скрипку. Та це зрозуміло всім, хто тим смичком заправляє,  якщо в голові не макітриться. Од від тих людоловів завітав у Вінницю Андрій, аби гори перевернути.

Довгоочікувана зустріч всіх учасників групи ЛТ у центральному парку імені М. Горького. Всі вітали сонячного поета Андрія, що прилетів з Америки. Андрій подарував всій групі ЛТ твори американського поета ХІХ ст. Уолта  Уїтмена. Леоніду  подарував ковпак американського скомороха. Гострий на слова, Леонід одразу пожартував смачним анектодом:

„Приехал в начале августе 2005 года Андрей из Америки в Винницу. И назначил 6 августа встречу с Лириками Т в центральном парке им. М.Горького. Первой на встречу пришла винницкая поэтесса Эльстер.

- Как, вы очаровательны, Мариночка! А где Вы потеряли свою улыбочку? - Андрей целует винницкую поэтессу.

- Боже, мой. Андрей! Вы же лысый. Что с Вами сделали американцы? - причудливо ужасается поэтесса.

- Нет, Мариночка, я заразился в Штатах   лирическим педикулезом. - Андрей что-то прячет  за спиной.

- И что же Вы прячете за спиной?

-  Это я Вам привез. Не бойтесь, я же лысый, не заразитесь, -  поэт одевает на поэтессу колбак скомороха."

Сонячний поет передає Сергію три малахітових носороги із Конго, як призовий фонд для новорічного „ПОЛЮВАННЯ НА НОСОРОГА". 

Потім лірики обговорюють поточну літературну ситуацію на Україні. Обмінються  новинками та всілякою літературою. Згодом діляться думками про творчість київської поетичної школи. Колективно з'ясовують поетичний феномен київської школи В'ячеслава Рассипаєва.

- Поет виріс на тлі когорти добре відомих київських російських поетів Олександра Кабанова, Тетяни Аінової, Євгенії Чупріної та інших.  Маскулінна та фемінна  складова їхнього художнього мислення переконливо вказує на те, що  творчість Рассипаєва є  стадіяльною межею їхньої філософії та світовідчуття. Останні тексти  В'ячеслава вказують на швидку приреченість його ліричного героя, такого собі „київського пацана".

- Проте причетність до слова гострого на язик поета - поза всяким сумнівом, цей „мальчик" грається зі словом, неначе з вогнем.

- Звертаю вашу увагу, як тексти Рассипаєва транслюють полісоціальну „жертву" в байдужому до людини оточенні. -  аналізує творчість поета непоказний Леонід. - Саме після  отриманих вражень від „зажравщихся" столичних аферистів у нього виникає мотивація до творчості.

- А що, якби багатьох ліриків Т  не здивував цей унікальний поет? 

-  Як він вередує? А як він  впевнено  володіє  власним інтелектом!!!

-  Який впевнений хист у його віршах.

-  Його філологічний „живий досвід" у декілька разів вищий „номенклатурного досвіду" багатьох академічних працівників, взятих разом.

І доки ще в змозі лірики оповідати один одному байки про  його безперечний ліричний хист, то у творчості В'ячеслава прибуде сили на те, аби і далі дзвонити у дзвони СОФІЇ  київської поезії.

     За допомогою колективної мозкової атаки, рефлектуючі споглядальники зрозуміли радикальну творчу зміну в самій ЛТ. Творчість ЛТ набрала більшого дискурсу у плані художньому, аніж психологічному. У порівнянні з антисимволічною проблематикою творів зазначеної вище когорти київських митців, яка не є таємницею для ЛТ, адже всі добре пристосувалися до творчого життя в Україні.

Ось, нарешті стався блиск фотоапарату і навколо засяяли усмішки закодованих алкоголіків Вінницької області. Тут уже всі поінформовані, дякуючи Інтернету,  про проблематику творів ЛТ, вона аж відлунює індивідуальною ірраціональністю в очах кожного алкаша. А ця п'яна лунь віддавна зарита в російській школі поезії.

Лірики Т сідають на символічну лавку  поета Аптекмана. Вона стоїть неподалік Перехрестя, на якому зустрічаються герої ЛТ та їхні думки з  представниками творів київської школи. Це перехрестя має не чотири, а десяток відгалужень. Навколо пахне зеленим літнім морем. Лірики Т знову обговорюють Столичний бік Перехрестя. Саме там зникає авантюрне поводження з класичною слов'янською особистістю, тобто іронічний та саркастичний снобізм киян і він таки знаходить  консенсус з периферійним напрямком елітарного дендізму ЛТ.  Яскравим виразниками елітарного дендізму у Вінниці є калейдоскопічні твори Леоніда, Андрія. Вінницький бік незбагненого стилістичного екзоту творів Юлії, Наталії тримає полюс з цивілізаційним лексичним сленгом сучасної столиці в творах Євгенії Чуріної, Олександра Кабанова та В'ячеслава  Рассипаєва. Лексичні нетрі інтелектуального „бєспрєдєлу" в трансцендентної лірички Ельстер та квазіінтелектуального вискочки  Сергія продовжують густі словоколони    віршів київської поетичної школи. У потоці Перехрестя проходять дикі нетрища початківців, а за ними видно обидві школи, які чинять стійкий спротив літературному офіціозу.

А чи академічна наука спроможна маркувати літературні феномени в нашому аферистичному суспільстві? Академіки на це запитання ховають руки у кишені, дістають дибілки і телефонують, своїм аспіранточкам. Але це справа не аспірантурок, і не докторантурок літературного інституту. Це справа державного життя в Україні. Вже те, що ці дві поетичні школи спроможні дати ґрунтовну відповідь на поставлену суспільством проблему духовності в сучасній літературі, є безсумнівним. Зворушити пересічного читача своїм неповторним голосом, своєю внутрішньою сферою та ліричною мовою, може бути достатнім для того, щоб відчути присутність  небайдужого до життя автора. Збудити особистісну гордість, вказати найкращу мотивацію життя, може тільки сучасний поет, і звичайно, ж не  „продажний політик".

Наталія перервала „зарозумілі" обговорення ЛТ таким анектодом:

„Встретил  Леонид в Киеве Вячеслава Рассыпаева.

Славик, ты читал, что пишет  о Лириках Т какой-то ЗОЛЬВОВ?

Повтори, еще раз?

ЗОЛЬВОВ, - повторил Леонид.

Нет. Я читал, одну статью на  поэзия.орг, ее  написали аж 30 львов!"

Далі лірики перемололи  своїми язиками проблему фінансування поетичного відділу вінницького фестивалю авторської пісні „ЗВУКИ ПОЕЗІЇ", який, авось, відбудеться у вересні 2005 року.  Що зволите, на лице банальна відмова Росзагрансервісу фінансувати цю акцію. Корисливі розрахунки чиновників від російської культури на Україні завжди суперечать бажанням поетів зустрітися і спіймати золоту рибку у Божій річці. Але не будемо про сумне.

Колективне розчарування ЛТ, яке плавно перейшло у колективне фотографування учасників зустрічі біля вінницького планетарію. Ради симпатії читачів Андрій робить підведення підсумків творчої роботи ЛТ у парку... Лірики ловлять на собі найневловиміші посмішки слухачів. Негода відсахнувся від химери, що не встигла загинути у київському метро. Ельстер гарячкує на місці. Ламає собі пальці, аж кісточки тріщать. Юля опинилася в автомобільній пастці. Андрій одразу вийшов на дорогу. Величезний гурт вінницьких фанатів обступає  Андрія. Сергій з Ельстер тікають світ за очі від шаленої публіки. Американський гість вдало адаптується до нових реалій, зразу роздає автографи. Його манеру поводитися з читачем наслідує Леонід. Народ каламбурить з Юлією. Раптом виникає націо-гвардія і розганяє  розумних людей за допомогою кийків. Од вам і пародія на містичну реальність. Тут без винятку всі жертви, і читачі, і поети.